Про таких кажуть: вiи прокинувся знаменитим. Після перемоги на конкурсi молодих виконавцiв у Юрмалi Олександр Малинiн буквально злетiв на першi ряди хiт-парадiв краïни. Музична бiография спiвака починалася на Уралi, у Свердовську: музична студiя, Уральський хор. Пiсля службы в армiï – у ансамблi пiснi й танцю – працював зi Стасом Намiним, - i, нарештi, Юрмала.

      Нещодавно Олександр Малинiн виступав у Миколаєвi. Ми зустрiлися в перервi мiж двома концертами у маленькому цирковому вагончику.

      Напередоднi в Олександра була безсонна нiч, переïзд з Кишинева, I все ж вiн погодився дати iнтерв'ю для "Ленiнського племенi".

      – Олександре, ви стали знаменитим дуже несподiвано. Чим вiдрiзняеться життя "звiздни" пiд життя "нормальной" людини?

      – Хiба можна це порiвнювати? Коли я був "звичайною" людиною, мав свою мету в життi, знав, чого я прагну. Але раптом все перевернулося – й знову треба починати. Я людина без "комплексiв", але останнiм часом менi якось соромно, що моє iм'я викликає постiйний ажiотаж. Популярнiсть "дiстає", дратує. Кожного дня треба спiлкуватися з багатьма людьми, й я "розтрачуюся" на це.

      – Ви виступаєте в театрi Алли Пугачовоï. Чому обрали саме цей колектив, а не, наприклад, той же центр Стаса Намiна?

      – З Намiним я вже працював й, чесно кажучи, не хочу до нього повертатися. А Пугачова… Це Пугачова, це "суперзiрка" – я люблю цю людину, менi приємно з нею працювати й спiлкуватися.

      – Ви викликаєте чимало суперечок серед любителiв музики. Деяких, наприкалд, роздратовує ваш "iмiдж", манера одягатися, "хвостик"… Все це ми бачимо на сценi. А який ви у життi?

      – Ох, уже цей "хвiст"… Головне, що зачiска подобається менi, й друзi вже звикли. А що стосується "iмiджу", то я на сценi такий, як i у життi. Не можна пiдстроюватися пiд слухача – треба залишатися собою.

      – Напередоднi ваших концертiв у Миколаєвi виступав "Ласкавий травень". Як ви ставитесь до творчостi цього та подiбних ансамблiв?

      – Творчiсть будь-якоï групи чи виконавця треба оцiнювати за рiвнем музики. В мене дуже високi вимоги до музики – вона повинна бути гармонiйною, поетичною, вiдточеною, по-справжньому професiйною. У порiвняннi з цим пiснi "Ласкавого травня" – халтура. Але якщо хлопчики спiвають й комусь це подобається – навiщо забороняти?

      – У вас багато прихильникiв. Мабуть, отримуєте вiд них листи?

      – Так, листiв дуже багато. Мене слухають й маленькi дiти, у чому ви Мали змогу переконатися на концертi, й 90-рiчнi бабусi, яким подобаються романси у моєму виконаннi. Тому в листах – подяки, дитячi малюнки, вiршi – мовляв, "подивiться, може в них щось й є...". Але часом отримую iншi листи… Написанi нецензурною мовою, з образами. Розумiю, що моï пiсни чи подобаються, чи – нi, Але навiщо такие робити? Я радий, що в мене багато прикильникiв, адже ïх бiльше, нiж недругiв.

      – У вас є справжиi друзi?

      – Чесно?.. Справжнього друга, мабуть, i немає. Є дуже хорошi товарищi – я ïх наиваю "дружбанами". А друг, вважаю, повинен бути наче брат – навiть трохи бiльше. Я самотня людина, й кожен з нас, певен, у душi – самотнiй...

      – Але ж окрiм друзiз є сiм'я…

      – Я був двiчi одружений, Але, на жаль, обидва рази невдало – дружини зi мною не зживаються. Треба бути або хорошим спiваком чи артистом, або хорошим сiм'янином. Хоча в мене є дiти – хлопчик i дiвчинка, Кiра й Микита, намагаюся бувати з ними якомога частiше.

      – В ваших пiснях немає модного зараз соцiального напрямку. Це спецiально?

      – Вважаю, кожен спiвак повинен спiвати "своє", нести свою iнформацiю. Якщо ж iти на повiдку в моди, то перестаєш iснувати як особистiсть.


       Олександр допив склянку чаю й вибачився: "Менi пора – вже концерт починається". Але перед виходом на сцену залишив автограф для наших читачiв.

Д.Кляхiн