Минулої суботи i неділі з повним аншлагом пройшли в Кременчуці i Полтаві концерти популярного співака Олександра Малiнiна i групи "Професор".


      Під час перерви – кілька запитань до нашого гостя.

       – Олександре, що нового ви хотіли б внести у сучасну радянську естраду?

      – Нового, мабуть, нічого. Швидше – старе, забуте треба повернути естраді. Перш за все – не російський фольклор. У сучасній обробці, звичайно. А найбільш популярна манера виконання нині – рок. Він доступний для розуміння більшості молодих людей. Значить, треба фольклор повертати через рок. А мене, наприклад, дуже бентежить те, що моє покоління не знає навіть кількох народних пісень. У кращому разі, це "Ой, мороз, мороз", i то не більше двох куплетів.

      – На концерті я відкрила для себе нового Малiнiна, не такого, яким його представляє телебачення. Мене приємно вразило, що практично всі ваші пісні філософського плану.

      – Ну, телебачення, на жаль, записує якісь окремі твори, по яких важко судити про весь репертуар. Поки що не дають можливості записати на ЦТ всю концертну програму. Щодо пісень, якi виконую, то до них високі вимоги. Музичний естрадний твір я сприймаю лише тоді, коли він цілісний, закінчений i гармонійний. У ньому текст (обов'язково філософського змісту) мусить бути певiддiльний від хорошої музики. Кожна з пісень, яку включаю до свого репертуару, має якусь серйозну, глибоку думку – починаючи з романсів, закінчуючи такою піснею, як "Обережно, двері зачиняються".

      – I що особисто ви вкладаєте в зміст цiєï пісні?

      –Я бачу молоду людину, яка, припустимо, закінчила школу. Їй довго вбивали в голову, що попереду безліч шляхів, що перед нею всі двері навстіж. А вона стоїть здивована i розгублена – більшість дверей, виявляється, зачинена… Молоді люди в пошуках себе i реалiзацiï себе як особистості, не маючи можливостей, пливуть за течією життя. Це глибока соціальна проблема. Про неї я i нагадую.

      Дешевих пісень я не співаю. Мені соромно це робити. Трапився, щоправда, один прецедент – я піддався благанням своїх друзів. Булла написана пісня, присвячена Кашпiровському, називається "Допоможи нам, лікарю!". I слова, i музика написані погано. Але я таки записав ïï i ненавиджу себе за це. Варто піти на компроміс лише один раз – потом довго не відмиєшся.

      – Олександре, ви часто задумуєтеся над змістом життя?

      – Так. Особливо, коли трапляються в житті якісь катаклізми. Тоді починаєш думати про те, що робиш не так, а чи зміг би жити інакше…

      – Хто ділить з вами ваші успіхи i невдачі?

      – Мій директор Петро Васильович i мама. Вони завжди їздять зі мною на гастролі, i їм дістається немало переживань i турбот.

      – Яке почуття для вас дорожче – любов чи дружба?

      – У мене немає друзів. Принаймні брата по духу, якому міг би довіритися, немає. Любов я ціную значно більше. Відкрию невеличкий секрет – я повинен постійно перебувати у станi закоханості. Інакше у мене все валиться з рук. Така влюблива натура.

      – Як почували себе до Юрмали, i що змінилося після перемоги на конкурсі?

      – До Юрмали я гасав, як вовк, шукав, ліз напролом, був нахабним, намагався потрапити в усі передачі телебачення, концерти, причому безплатно. Тепер у мене багато запрошень, мою можливість вибирати. Виступаю, звичайно, за гроші. Трохи більше можливостей для творчості. Зараз я виходжу на сцену i знаю, що всі, хто сидить у залі, прийшли до мене. I слухатимуть те, що говоритиму я. I я тепер мушу стежити за тим, що співаю, що говорю, як дихаю, як живу…

      – Чого ви чекаєте від спілкування з людьми?

      – Я хочу, щоб люди відтанули. Зараз всі щось дістають, щось прагнуть придбати, а на це йде багато сил. Хочу, щоб люди потеплішали, любили одне одного. Христос вчив нас любити ближнього… I я думаю, що на своїх концертах спонукаю замислитися над цим.

      – Олександре, у що ви вірите?

      – Я вірю в бога. До цього я прийшов не одразу, лише у двадцять вiciм років. Зараз мені тридцять. Я молодий, у мене є час жити, творити i закликати людей любити людей.

О.Силютiна